Взимку 2023-го журналісти Financial Times проаналізували, як інформаційна ізоляція Путіна, що поглибилася під час пандемії Covid-19, вплинула на його рішення про повномасштабне вторгнення в Україну.
"Ніхто не може сказати Путіну правду", – скаржився колишній російський високопосадовець.
Розмови про добровільну ізоляцію лідерів держав і її вплив на фатальні рішення, з'явилися не сьогодні. Можна згадати, як опинився в пастці президент США Річард Ніксон. Двох впливових посадовців його адміністрації Гаррі Холдемана і Джона Ерліхмана називали "Берлінською стіною" через те, що вони повністю контролювали доступ до президента.
Свої вуха й очі "на аутсорсі" були в усіх українських президентів. В Україні часів Зеленського роль такого фільтра виконував Андрій Єрмак.
"Ми вже навіть жартуємо, що праве вухо президента на аутсорсі у Єрмака. І ви собі просто не уявляєте, як це сильно працює. Він може переконати Володю, що стіна чорна, коли вона біла", – ще 2020-го розповідав УП один із впливових членів Зе!Команди.
Але найяскравішим прикладом "бульбашки" для перших осіб може бути історія португальського правителя Антоніу Салазара. Історія нетипова, бо все в ній доведено до абсурду. Але насправді вона про щось більше, ніж про долю одного з локальних диктаторів 20-го століття. Вона про магію влади як такої і, звісно, про те, що людина, яка десятиліттями вибудовує автократичну систему, зрештою потрапляє в її пастку.
Історія одного падіння
"Під кінець тижня грифи злетілися на балкони президентського палацу, ударами дзьобів роздерли дротяні сітки на вікнах, розворушили своїми крильми час, що застоявся всередині дому, і в понеділок удосвіта місто, яке вже сотні років спало летаргічним сном, збудилося від теплого, слабкого ще повіву протухлої величі, від запаху великого мерця".
Так починається, можливо, найкраща книга про природу авторитарної влади – "Осінь патріарха" Габріеля Гарсіа Маркеса.
Невигадана історія падіння диктатора, який на той момент керував Португалією 36 років, також розпочалася наприкінці тижня – в суботу, 3 серпня 1968-го. Причиною стали не бунти в африканських колоніях, не підступність опозиції, не зрада соратників, не економічна криза, а грибок, мозолі та бородавки на його стопах.
Падіння Антоніу ді Олівейра Салазара було не метафоричним, а буквальним. 79-річний прем'єр-міністр раз на три тижні приймав у себе особистого подолога, який масажував стопи, доглядав за нігтями та видаляв натоптиші. Перед черговим масажем Салазар впав і вдарився об підлогу. Після чого його почали мучити сильні головні болі. Лікарі дійшли висновку, що причина – гематома в мозку.
Салазара прооперували. Промовиста деталь: операцію проводив хірург, чий батько багато років тому очолив бунт проти диктатури. Тепер синові належало продовжити земні дні ката свого батька.
За декілька тижнів Салазар, який нібито почав одужувати, втратив свідомість і впав у кому. Цього разу лікарі діагностували крововилив у праву півкулю мозку. За їхніми прогнозами, варіантів розвитку подій було рівно два: або Салазар не виживе, або перетвориться на "овоч". В обох випадках треба було подбати про його заміну на посаді прем'єра.
У резиденції президента країни Америку Томаша зібралася Державна рада. Консерватори наполягали на тому, що Салазар має померти, залишаючись прем'єр-міністром. Але зрештою перемогла інша думка: недієздатний голова Ради міністрів створить небажаний вакуум влади. На цю посаду призначили професора Марселу Каетану – неофіційного лідера поміркованих реформаторів. А коли, всупереч прогнозам лікарів, Салазар таки прийшов до тями, вирішили не засмучувати його звісткою про те, що він більше не керує країною.
Які були справжні мотиви цього дивного рішення, можна лише здогадуватися. Чи то справді вдячність, бо всі вони отримали свої посади завдяки Салазару, чи то містичний страх перед тим, хто десятиліттями був несучою конструкцією системи влади? Мемуари, на жаль, не залишили згадок про це.
Так почалися два найбожевільніші роки в історії країни.
Той, хто хотів зупинити час
Якби хтось вирішив провести конкурс на найдивнішого автократа XX століття, Салазар переміг би з великим відривом.
Його не цікавили ані гроші, ані слава. На відміну від інших диктаторів – садистів, канібалів, нарцисів і месій – влада була йому потрібна для чогось незрівнянно більшого. Він мріяв зупинити час на тому моменті історії, коли Португалія була наддержавою, а Васко да Гама здійснював свої географічні відкриття на славу корони. Він марив тим, щоб в епоху розпаду імперій зберегти свою спадщину – колонії в Африці, Гоа на узбережжі Індії, Макао на узбережжі Китаю.
Переважно аграрна, технологічно відстала й бідна країна, на його думку, була не проблемою, а чеснотою.
"Португалія – консервативна нація, патерналістська й – слава Господу – відстала країна, що я вважаю скоріше компліментом, ніж принизливою характеристикою... Я просто здригаюся від думки про ваші вантажівки, що мчать на повній швидкості вулицями наших старих міст, прискорюючи своїм рухом темп нашого способу життя", – казав Салазар у 1962 році.
Його світ тримався на мертвому ритуалі – діях, що повторювалися день у день, рік у рік. На кишеньковому хронометрі Roskopf, який він десятиліттями заводив вечорами в один і той самий час. На портфелі, набитому паперами, на лосьйоні марки Floid після гоління, на прогулянковій тростині. Це був його спосіб боротьби з ентропією сучасного світу.
Його метою було не завойовувати для країни нові території, а утримувати старі – за будь-яку ціну. Якщо заради цього доводилося влаштовувати концтабори для опозиціонерів, топити колонії в крові, фальсифікувати результати виборів – він це робив.
Він ненавидів подорожувати й жодного разу не побував у португальських колоніях. Але найбільше він ненавидів спілкуватися з натовпом на мітингах. Він віддавав перевагу життю відлюдника та роботі у своєму кабінеті в палаці Сан-Бенту та в літній резиденції в Ешторілі на березі океану, де з власного гаманця платив за оренду та електроенергію.
Влади він не прагнув, вона впала в руки університетського професора після того, як за 16 років – з 1910-го по 1926-ий – у країні змінилося 9 президентів і 44 прем'єр-міністри. Спочатку Салазару запропонували портфель міністра фінансів, а влітку 1932 року – посаду глави уряду з необмеженими повноваженнями.
Завдяки концентрації влади в одних руках він швидко впорався з інфляцією та скоротив величезний зовнішній борг країни. Йому пощастило – з початком Другої світової війни нейтральна Португалія продавала свій вольфрам і союзникам, і нацистській Німеччині. Золотовалютний запас Португалії зріс із 63 мільйонів доларів у 1938 році до 438 мільйонів доларів у 1946 році.
Доктриною "Нової держави" Салазара була тріада "Бог – батьківщина – сім'я". Португальці мали вірити у свою обраність: не колонізатори, а першовідкривачі нових світів; не імперія, а самобутня цивілізація та міжконтинентальний народ.
Мрії Салазара про нездійсненне трималися на армії та спецслужбах. На вершині піраміди був він сам, а в її основі – його партія, його армія, його поліція і служба безпеки.
На армії, яка з'їдала до 40% держбюджету, трималася політика в колоніях. Таємна поліція (ПІДЕ) стала його каральним мечем у метрополії. А партія "Національний союз" створювала ілюзію політичного процесу в країні.
Щоправда, партія десятиліттями залишалася єдиною в країні. Роки його правління увійшли в історію як "електоральна диктатура". В 1950-ті роки через жорсткі вікові, майнові та освітні цензи правом голосу на виборах із 7,7 мільйона жителів володіли лише 1,2 мільйона.
Крім армії та поліції, варто згадати ще один стовп режиму Салазара – цілком у дусі Маркеса та магічного реалізму. Його очі і вуха – незмінна економка Марія де Жезуш. Саме вона на закаті його правління вирішувала, хто матиме доступ до диктатора.
"Приїхавши до Лісабона абсолютно неписьменною, вона взялася за навчання й довчилася до четвертого класу. Опанувавши читання та письмо, вивчивши цифри й арифметику, вона контролювала домашні витрати, домовлялася про ціни на ринку.
Пізніше вона взяла на себе роботу зі сортування листів, які отримував "пан доктор", і почала вирішувати, кого впускати до нього, а кого ні, ставши посередником між головою Ради та всіма його справжніми й уявними друзями. Згодом серед політиків і юристів стало прийнято писати їй безпосередньо", – писав у своїй книзі "Неймовірна історія Антоніу Салазара, диктатора, який помер двічі" італійський журналіст Марко Феррарі.
В такому вигляді диктатура Салазара й дійшла до того моменту, коли її творець вдарився головою об підлогу перед сеансом подолога.
Життя після життя
5 лютого 1969 року Салазара виписали з лікарні. Того дня розпочалося реаліті-шоу, порівняно з яким найкращі серіали Netflix здаються нудним аматорством.
Відчувши сили взятися за управління країною, він вимагав щоденних звітів про політичну та військову ситуацію в метрополії та колоніях.
Його вірна зброєноска донна Марія зробила все для того, щоб він не помітив змін, відгородивши його від зайвої інформації. Салазар щодня приймав міністрів, губернаторів, керівників служби безпеки. Усі вони виконували вказівку нового прем'єра: диктатор має бути впевнений, що керує країною.
"Ніхто, абсолютно ніхто так і не сказав Салазару, що його роль відіграна. Салазар, напівживий і напівмертвий, продовжував підписувати документ за документом, давати поради міністрам, скаржитися на відсутність інтересу з їхнього боку, проводити засідання уряду, надавати аудієнції та розсилати депеші в усі куточки імперії.
Його найближчі соратники продовжували, ніби нічого не сталося, виконувати ті самі завдання, що й раніше: показували йому кореспонденцію, надсилали телеграми в найвіддаленіші куточки колоній, повідомляли в ПІДЕ про небезпеку того чи іншого опозиціонера, на якого вказав черговий анонімний лист, показували йому інфраструктурні проєкти та просили порад щодо найрізноманітніших аспектів життя країни.
А колишній диктатор, який перебував у напівмаревному стані під ліками, що неминуче впливали на психіку, був оточений десятками лікарів і медсестер", – писав Феррарі.
"Ми що, живемо в країні божевільних?" – влучно описав стан речей особистий лікар Салазара, звертаючись до міністра внутрішніх справ Антоніу Гонсалвішу Феррейра Рапазоте.
Родзинкою цієї вистави стали випуски улюбленої газети Салазара Diário de Notícias в одному примірнику – виключно для нього самого.
Керівник газети Аугушту де Каштру Сампайю, близький друг диктатора, вночі, коли верстка вже відправлялася до друкарні, переробляв номер, вилучаючи всі згадки про нові політичні реалії. Героєм передової статті, звісно, мав бути Салазар, звіти про його щоденні зустрічі були докладними й вичерпними.
Всемогутній диктатор, який створив інститут цензури в своїй країні, сам став її жертвою.
Єдиним іноземним журналістом, якому за роки хвороби Салазара вдалося поговорити з ним, був головний редактор французької газети "L'Aurore" Ролан Фор. Та й то за умови, що він не видасть реального стану справ. Інтерв'ю вийшло 7 вересня 1969 року під заголовком "Салазар думає, що він досі править Португалією!". До Салазара газета, звісно, не дійшла – донна Марія надійно контролювала вхідну кореспонденцію.
"Він уже нічому не дивувався, коли дожив до ганебної фікції – правління без влади, прославляння без слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осені переконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приречений пізнати життя лише з вивороту, а не з лиця", – так закінчує Маркес свою "Осінь патріарха", одним із прототипів головного героя якої був Салазар.
Кінець цього міфу про владу, яка виявилася пустелею удаваної величі й самотності, настав у липні 1970-го. Салазар захворів на ниркову інфекцію й за кілька тижнів помер. Поховали його на батьківщині – в селищі Вімієйру. На надгробку людини, яка хотіла зупинити час, програла, але про це не дізналася, лише її ініціали – AOS і рік кончини.
***
Навіть смерть Салазара не зупинила розкручений ним механізм "Нової держави". На початку 1970-х Португалія залишалася останньою з європейських імперій і продовжувала воювати в Африці.
Лише в 1974-му втомлені роками війни молодші офіцерські чини демонтували залишки режиму "професора з Коїмбри". Ці події увійшли в історію як "заколот капітанів", або "революція гвоздик". "Невдячні" португальці вставляли квіти в дула автоматів і стволи танків.
Чи здогадувався Салазар в останні роки життя про те, що став героєм влаштованого виключно для нього шоу? Навряд. Йому й раніше було комфортніше жити у всесвіті своїх фобій і маній, ніж виходити в реальний світ. Хіба не тим самим займаються нинішні геронтократи, коли посеред "політичного тайфуну" та "синього цунамі" з маніакальною впертістю будують бальну залу в Білому домі або напряму радяться в Кремлі з Іваном Грозним, Петром Першим і Катериною Великою.
Зрештою ніхто інший, як Салазар, промовив фразу, яка могла б стати епіграфом не лише до його біографії: "У політиці все є тим, чим здається".
Михайло Кригель, УП






